Яким є становище пролетарів, які в офіційних документах зазначені як чоловіки та громадяни України? Загалом, вони зазнають нападів одразу з кількох боків. З одного боку — смертельне вторгнення російської армії в Україну. З іншого — українська армія силоміць мобілізує їх і відправляє на фронт, звідки вони повертаються травмованими, скаліченими або мертвими. Тих, хто ухиляється від мобілізації або дезертує, катують, переслідують і таврують. Багато хто також загинув, намагаючись незаконно перетнути український кордон, який український режим тримає жорстко закритим. Владиславові пощастило вижити. Він тікав з України через румунські гори. Його становище покращилося, але продовжують виникати нові загрози та напади. Уряд Зеленського проштовхує репресивні закони, спрямовані проти дезертирів і противників мобілізації, які проживають у країнах Європейського Союзу. «Режим прагне повернути з ЄС якомога більше гарматного м’яса і зробить абсолютно все, щоб досягти цієї мети», — каже Владислав. У жовтні 2025 року ми зустрілися з ним в одному австрійському місті, щоб почути про проблеми, з якими стикаються дезертири, і обговорити, як захищатися від цих загроз.
Ще до початку інтерв’ю з’ясувалося, що інколи проблема може виникнути вже під час поїздки — навіть якщо маєш квиток. Подорож Владислава ставала дедалі складнішою, і напередодні заходу йому довелося ночувати зовсім в іншому місті, ніж планувалося. Проте Владислав реагував на довгий ланцюг ускладнень цілковитим спокоєм: «Я майже загинув, коли вісім днів узимку біг через румунські гори, тікаючи від армії й війни. Відтоді мене вже нічим не збентежиш». В інших ситуаціях наш гість також виявив справжню життєву загартованість. Він не нервував через те, що знервувало б інших, і спокійно ставився до організаційних труднощів, які пригнічували нашу команду.
Після прибуття Владислав спершу розповів нашому колу друзів про те, чому він утік та які реакції отримував від поліції, армії, лікарів і прикордонників. Жах пережитого було проілюстровано фотографіями його травм.
Потім розмова перейшла до чотирьох основних тем:
- Які репресивні методи українська держава застосовує для боротьби з дезертирством та примусового відправлення людей на фронт.
- Як можна уникнути примусової мобілізації або втекти до однієї з країн Європейського Союзу.
- Який статус чоловіків-біженців у країнах ЄС?
- Що потрібно змінити, щоб біженці, які вже перебувають у ЄС, могли отримати найкращий можливий статус, який «гарантуватиме», що їх не переслідуватимуть і не відправлять назад в Україну — ні під час війни, ні після її завершення?
У подальшій дискусії найбільше уваги приділялося четвертій темі. Владислав неодноразово наголошував, що органи влади ЄС відмовляються надавати притулок дезертирам та іншим чоловікам-біженцям з України. Їм автоматично видають лише тимчасові дозволи на проживання. Це невигідно не лише через обмежений доступ до прав у країні перебування. Проблема також у тому, що без статусу біженця вони мають значно вищий ризик бути повернутими в Україну, підданими офіційним переслідуванням або кримінальному переслідуванню. Учасники дискусії погодилися, що спершу необхідно дослідити ситуацію та зібрати релевантну інформацію, яку потім буде опубліковано різними мовами.
Після цього стане можливим організувати кампанії тиску на відповідні інституції з метою покращення становища біженців. Зокрема, необхідно домогтися того, щоб людям не доводилося індивідуально доводити під час подання заяви на надання притулку, що їм загрожує смертельна небезпека з боку української держави та армії. Кожен дезертир або чоловік, який тікає від мобілізації, за визначенням перебуває в такій смертельній небезпеці. Такий висновок можна зробити на загальному рівні. Нашою частковою метою є домогтися того, щоб чиновники визнали це та автоматично надавали статус біженця кожній такій особі, забезпечивши відповідний захист від загроз з боку української держави, армії, судів тощо.