Ми публікуємо інтерв’ю з мережею солідарності, яка допомагає біженцям і дезертирам з України. Відвідайте веб-сайт ініціативи, щоб отримати більш детальну інформацію.
solidarityactivities.noblogs.org
1) Ваша ініціатива допомагає людям, які тікають від війни в Україні. Чому ви допомагаєте саме цим людям?
Взаємодопомога є фундаментальним чинником нашого життя. А оскільки ми не можемо допомогти всім, ми допомагаємо насамперед там, де маємо ресурси та можливості. Ми також усвідомлюємо, що міжімперіалістичні напруження посилюються в різних частинах світу. Війна може невдовзі прийти й у ті місця, де ми зараз живемо. Але справа не лише в емпатії — це також дуже практичне питання.
Якщо ми проявляємо солідарність із людьми в зонах війни, це є частиною процесу самоорганізації робітничого класу, який протистоїть війнам і їх можливій ескалації до нової світової війни. Панівні класи всіх імперіалістичних блоків мають власні альянсові стратегії, що дозволяють їм організовувати війни. Ці стратегії не є локальними — вони залежать від глобального обміну інформацією, ресурсами та досвідом. Саме тому опір робітничого класу війнам також має бути глобальним.
Наприклад, коли люди, які живуть в Угорщині або Румунії, допомагають дезертирам з України, створюється трансрегіональний альянс. Коли ми пов’язані між собою, ми сильніші та маємо більшу здатність протистояти глобальним загрозам і ворогам.
2) Чому, на вашу думку, люди, які потребують допомоги, часто не звертаються до офіційних установ або органів влади? Чи має ваша мережа солідарності переваги, через які люди звертаються саме до вас?
Офіційні установи часто вимагають інформацію, якою люди, що тікають із зон війни, не хочуть ділитися. Наприклад, біженці мають цілком логічні причини не повідомляти свої справжні імена та не пов’язувати їх із місцями, звідки вони тікають.
Наша мережа солідарності не вимагає чутливої інформації — такої як імена, попереднє місце проживання, дані про судимість, назву компанії, де людина працювала, назву військового підрозділу, з якого вона дезертирувала, або відомості про сімейні обставини тощо. Ми розуміємо, що під час незаконного перетину кордонів або дезертирства поширення такої інформації може бути вкрай небезпечним. Це підвищує ризик переслідування, депортації, фізичного насильства або тиску на друзів чи родичів, які залишилися в зоні війни.
Тому на певному етапі втечі деякі люди воліють звертатися по допомогу до неформальних мереж, а не до офіційних органів, які інколи можуть допомогти, але також здатні завдати серйозної шкоди своїм бюрократичним підходом.
Звісно, ситуація змінюється, коли біженці згодом подають заяву на політичний притулок. На цьому етапі вони, як правило, контактують з офіційними органами. Проте навіть у такій ситуації наша мережа може надати безкоштовну інформацію, яка підвищить їхні шанси на успіх. Офіційні установи часто діють механічно й приховують важливу інформацію, щоб пришвидшити процедуру або заощадити бюджетні кошти. У результаті багато шукачів притулку «застрягають» у статусі тимчасового захисту, що означає менші ресурси для життя та підвищений ризик депортації або переслідування з боку української влади.
Ми знаємо, що жодна держава не може гарантувати нікому постійного захисту. Наприклад, нам відомі випадки, коли французька держава депортувала біженців зі статусом притулку назад до країн Африки, де їх згодом катували або вбивали. Тому ми не повинні мати ілюзій щодо держав, влади та законодавства. Офіційні інституції можуть тимчасово допомогти, але зі зміною державної політики ті самі структури можуть завдати шкоди. Саме тому ми шукаємо способи допомагати одне одному навіть без участі влади — а інколи й усупереч їй. У цьому напрямку ми й рухаємося.
Ми вважаємо, що люди, які мають негативний досвід інституціоналізованих «рішень», охочіше співпрацюють з неформальними мережами, подібними до нашої.
3) Чи хочете ви, щоб ваша мережа була якомога більшою та залучала якомога більше людей? Чи є це вашою метою?
Ми не прагнемо, щоб мережа була якомога більшою, — ми прагнемо, щоб вона функціонувала якомога краще. Прямої кореляції не існує: що більше людей у мережі, то вища її ефективність. Навпаки, часто краще організуватися в невелику мережу людей, які знають одне одного, довіряють одне одному та вміють гнучко реагувати, ніж мати велику мережу, паралізовану внутрішніми суперечками щодо базових програмних позицій або нескінченними дискусіями про те, що робити чи чого не робити.
Звернімося до інших прикладів. Традиційні профспілки часто одержимі кількістю членів, але в підсумку виявляється, що ці члени платять свої гроші за профспілкових лідерів, які сидять за столом переговорів із роботодавцями та укладають угоди, вигідні капіталістам. Результат не буде іншим навіть у разі збільшення членства. У минулому невеликі мережі солідарності, що налічували лише кілька десятків людей, були здатні допомогти робітникам більше, ніж профспілки з десятками тисяч членів. Профспілки часто організовують масові ритуальні марші містом, над якими політики й боси лише насміхаються, оскільки такі видовищні акції не змушують їх іти на поступки. Ми також вважаємо, що невеликі групи, які саботували постачання озброєнь на лінію фронту, зробили для боротьби з війною більше, ніж масові демонстрації, які лише звертаються до політиків із закликами заборонити експорт зброї до Ізраїлю, Росії, Ірану, України тощо.
Розширення мережі, безумовно, також може бути корисним. Однак зростання не повинно перетворюватися на кількісну манію. Розширення має ґрунтуватися на потребах боротьби та наявних можливостях. Якщо не існує масового, організованого антивоєнного руху робітничого класу, ми не можемо змінити це, просто «запрошуючи маси» приєднатися до нашої мережі. Кількісне розширення має відповідати якісному поступу.
4) Можливо, також необхідно надавати матеріальну гуманітарну допомогу безпосередньо в Україні. Чи організовуєте ви таку допомогу? Наскільки нам відомо, в Україні існують неформальні групи, які розподіляють матеріальну допомогу. Чи співпрацюєте ви з ними?
Гуманітарна допомога в Україні, безумовно, необхідна. Російська армія часто атакує житлові будинки або об’єкти енергетики та інфраструктури, важливі для забезпечення населення. Проблема полягає в тому, що гуманітарна допомога часто блокується українськими прикордонниками. У країнах Європейського Союзу багато говорять про шкоду, завдану вторгненням армії Путіна, але майже не згадують про те, як українські державні інституції самі сприяють стражданням місцевого населення. Гуманітарна допомога з сусідніх країн часто зупиняється на українському кордоні, конфіскується або пропускається лише за умови сплати великого хабаря. Більшість людей у нашій мережі не проживають в Україні, тому ми віддаємо перевагу наданню гуманітарної допомоги тим, кому вдалося виїхати з України. Ми прагнемо зменшити ризик конфіскації наших ресурсів корумпованими посадовцями на кордоні або шахраями, які наживаються на війні. Подібні ситуації ми спостерігали й в інших війнах. Наприклад, гуманітарна допомога, що надсилається до Гази, блокується ізраїльськими солдатами, а коли щось усе ж потрапляє до Гази, значна частина гуманітарних ресурсів конфіскується такими угрупованнями, як ХАМАС. Лише невелика частина продовольства, медикаментів тощо доходить до бідних.
Щодо війни в Україні, то це справді абсурдна ситуація. Люди можуть без особливих труднощів перевозити військове спорядження в Україну, але коли хтось вирішує доставити гуманітарну допомогу знищеному населенню, це стає надзвичайно складно і часто кимось блокується. Це так само абсурдно, як і те, що прихильники України оплакують загиблих, ігноруючи той факт, що держава закрила свої кордони, тим самим сприяючи тому, що кількість загиблих стала значно більшою, ніж була б у разі можливості вільного виїзду людей у безпечні місця.
Розподіляти гуманітарну допомогу безпосередньо в Україні значно легше, ніж намагатися доправити її туди з інших регіонів. Однак проблема полягає в тому, що деякі організації, які розподіляють гуманітарну допомогу в Україні, водночас організовують допомогу для української армії, яка розстрілює дезертирів і примусово мобілізує чоловіків, відправляючи їх гинути на лінію фронту. Одним із прикладів є Solidarity Collectives, але існують і інші подібні структури. Ми не співпрацюємо з такими колективами. На щастя, в Україні також існують неформальні мережі, які розуміють, що підтримка державної армії не є гуманітарною діяльністю — навіть у ситуації, коли цю армію закликають воювати проти вторгнення армії російського імперіалізму.
5) На вашому сайті зазначено, що ви підтримуєте дезертирів з української армії або воєнних біженців з України. Чому ж ви не підтримуєте також дезертирів з російської армії чи інших армій, залучених до війни?
Відповідаючи на перше запитання інтерв’ю, ми вже зазначали: «ми допомагаємо насамперед там, де маємо ресурси та можливості».
Принципово ми також підтримуємо дезертирів з російської армії та інших армій, залучених до війни. Для нас це так само важливо, як і підтримка дезертирів з української армії або воєнних біженців з України. Однак для більшості з нас простіше надавати практичну допомогу людям, які перетнули український кордон.
Якби ми були людьми, які емігрували з Росії, жили в Росії або поблизу російського кордону, ми, ймовірно, більше зосереджувалися б на практичній допомозі дезертирам з російської армії. Якби ми жили на Близькому Сході, наша практична солідарність, імовірно, була б спрямована на дезертирів з ізраїльської армії або на допомогу людям, які втекли з Гази, чи тим, хто чинить опір ХАМАС.
Необхідно підтримувати всіх дезертирів, воєнних біженців і противників війни. У принципі ми підтримуємо всіх, але наразі на практиці можемо допомогти лише деяким із них. Водночас ми намагаємося поєднувати нашу діяльність з іншими проєктами, які працюють в інших регіонах і мають більш відповідні умови для підтримки «місцевих» дезертирів і біженців. Наприклад, ми знайомі з ініціативою Idite Lesom, яка допомагає дезертирам з російської армії. Ми не поділяємо ліберальної орієнтації цієї організації, але вважаємо вкрай важливою ту солідарність, яку вона проявляє щодо дезертирів з російської армії. Можливо, з часом ми також матимемо можливість допомагати дезертирам з російської армії. Це одна з наших цілей.
6) Які найбільші обмеження ускладнюють вашу діяльність?
Існує багато обмежень, але наведемо лише кілька з них.
A) Атмосфера недовіри.
Війна — це крайня форма конфлікту, яка проявляє в людях найгірше: сусіди доносять один на одного в поліцію, друзі стають ворогами, люди намагаються зберегти власний комфорт, жертвуючи життями інших. До того ж під час війни спецслужби та силові структури держави настільки посилюють свої повноваження, що можуть ув’язнювати людей з надуманих причин або навіть страчувати їх на підставі спекулятивних звинувачень. У такій атмосфері страх є цілком зрозумілим.
Проблема полягає в тому, що цей страх або паралізує людей, роблячи їх нездатними діяти, або ж перетворюється на параною, змушуючи бачити загрозу навіть там, де її немає. У ситуаціях, коли «ніхто нікому не довіряє», дуже важко допомагати одне одному. Водночас небезпечно довіряти всім, адже поліція та прикордонники часто користуються відчаєм довірливих людей, заманюють їх у пастки, а потім заарештовують. Армія та держава згодом використовують такі випадки, щоб відлякати інших від спроб дезертирувати або нелегально покинути країну з закритими під час війни кордонами.
B) Брак інформації.
Ця проблема безпосередньо пов’язана з попередньою. Якщо люди не довіряють одне одному, вони не діляться інформацією, яка є критично важливою для втечі із зони війни. У результаті наша мережа може мати ресурси — гроші, житло, автомобілі, — але при цьому не мати навіть базової інформації про те, хто потребує цієї допомоги і як передати їм наші ресурси.
Крім того, ті, кому вже вдалося вибратися з України, володіють важливою інформацією, яка може допомогти людям, що лише готуються тікати або дезертирувати: розташування прикордонних патрулів, способи уникнення перевірок, найкращий час для втечі, методи отримання фальшивих документів, що брати із собою під час переходу кордону через важкодоступні гірські райони тощо. Наявність такої інформації значно підвищила б ефективність нашої діяльності.
C) Брак коштів.
Ми є неформальною мережею волонтерів, і ніхто не отримує зарплати за свою роботу. Водночас нам потрібні додаткові кошти, щоб діяти ефективніше. Ми розуміємо, що це пов’язано з нашим рівнем культури безпеки. Наприклад, у нас немає публічних кампаній зі збору коштів, де люди могли б надсилати пожертви електронними переказами зі своїх телефонів. Процес передачі коштів нам є тривалим і потребує багато енергії та планування.
Проте такий підхід має й позитивні сторони. Окрім вищого рівня безпеки, він має й інші переваги: люди повертаються до форм організації, які не залежать від технологій, контрольованих транснаціональними корпораціями, військовими розробниками або компаніями, що передають чутливу інформацію третім сторонам. Ми можемо отримувати менше грошей, ніж нам потрібно, але натомість здобуваємо більше взаємної довіри та більш щирі стосунки. Це важливо не лише з точки зору самопочуття, а й для ефективності діяльності. Нам відомі випадки, коли банківські провайдери блокували рахунки груп солідарності, які покладалися на публічні онлайн-збори коштів, під різними приводами. Це частково паралізувало їхню діяльність. У нас такого ризику немає.
D) Воєнна пропаганда.
Коли ми допомагаємо біженцям і дезертирам в одному регіоні, дехто подає це як допомогу ворогу по інший бік лінії фронту. Усі сторони війни мислять подібним чином. Цей традиційний елемент воєнної пропаганди серйозно ускладнює нашу роботу. Дехто стверджує, що ми сприяємо вторгненню Путіна в Україну, оскільки допомагаємо дезертирам з української армії. Люди, які не знають контексту, вірять у це, і ми втрачаємо підтримку «громадськості». З військової точки зору така логіка зрозуміла: якщо «наша» армія слабшає через дезертирство, інша армія отримує перевагу. Однак нас не цікавить перемога однієї держави над іншою. Ми прагнемо зміцнити позиції робітничого класу, щоб він міг усюди організовуватися проти «своїх» держав і «своєї» буржуазії, тим самим на практиці послаблюючи здатність усіх держав вести війни, організовувати їх і забезпечувати ресурсами. Це єдиний шлях до припинення війн і водночас відмови від пацифістської ілюзії капіталістичного «миру», який насправді є продовженням війни немілітарними засобами.
Ми не віримо, що існує війна, здатна покласти край усім війнам. Так само ми не віримо, що дипломатичний мир може зупинити тенденцію держав до організації нових воєнних конфліктів.